Фінікс: Гід, ціни та безкоштовне житло · 2026

ALAnastassya LebedevaNastyaLebedeva · 28 жовт. 2012 р.Читати

Лист від 31 серпня Відправник: Анастасія Лебедєва, Аеропорт Х'юстона, Техас Отримувач: Юля Кеда, Казахстан Привіт, Юль! Пригоди тривають. Я пишу ці рядки і не можу повірити, що це з нами сталося. 9:40. Сидимо в терміналі Е. Важко описати те, що ми щойно пережили. Так, ми пропустили літак! Як помітили Зомбі та Женька, події як у кіно! Будильник продзвенів о 5:30. Я почула голос Ані: «Вставай швидше! Якщо пропустимо перший автобус – запізнимося на літак!». Наш політ до Флагстаффа, Аризона о 9:20. Про сніданок не може бути й мови. Прийшовши на зупинку, з досадою виявили, що автобус щойно поїхав, і наступний буде лише через пів години. Ну, думаю, час ще є. Ми спеціально раніше встали, щоб хоч на другий автобус встигнути. Порившись у кишенях, не знайшли дрібних грошей. А їхати нам з пересадками, ще в Аризоні потрібно буде на автобусі їхати. Я побігла назад у хостел, де, звісно ж, двері зачинені. Розміняла двадцятку, бігом на зупинку. Дихання нерівне, ось що значить спортом не займатися. Аня злиться. Настрою ніякого немає. Ми посварилися. Нарешті прийшов автобус. Повантажили величезну валізу, приїхали в ДаунТаун, там чекали хвилин 30, може більше. Приїхав 102 автобус, який мав відвезти нас в аеропорт. Ми голодні, як вовки, до аеропорту година їзди. «В аеропорту поїмо – там має бути Макдак!» - каже Аня. Приїхали в аеропорт у термінал С. Куди ж нам іти? Аня подивилася в інтернеті, наші авіалінії розташовані в терміналі А. Спустилися вниз, сіли на поїзд, доїхали до терміналу А. Згадали, що валіза важить більше, ніж потрібно. Довелося перекладати речі в рюкзак. Потім пройшли онлайн реєстрацію, взяли квитки, оплатили 25 доларів за валізу. Голод дається взнаки. Поглянули на годинник. Який Макдональдс?! У нас НЕМАЄ часу. Посадка ВЖЕ почалася! Подивившись на квиток, ми з жахом виявили, що наш виліт буде з терміналу Е, до якого знову на поїзді треба їхати! Спустилися вниз. Поїзда немає. Чекаємо. Має кожні три хвилини ходити. Де? Часу немає. Нервуємо. Посадка ж уже йде!!! Нам потрібно ще сек'юріті пройти! Поїзд! Нарешті! Наш термінал Е розташований поруч із терміналом Д. Тож, коли ми вийшли з поїзда, потрібно було ще знайти наш термінал. Піднялися вгору на ескалаторі й побачили величезну чергу до сек'юріті. До відльоту 20 хвилин. Посадка закінчилася. Ми підходимо до кожної людини в черзі й просимо пропустити нас вперед. Люди всі пропускають, бажають удачі. Швидко скинули кеди, повантажили пожитки в спеціальні контейнери, пройшли через спеціальну рамку, і побігли далі! Біжимо з другою валізою, в руках 2 рулони фотошпалер, на шиї фотик, кеди я вдягла, як тапки, Аня босоніж! Як на зло, наші ворота Е1 на самому кінці. Добігли, а нам кажуть, що літак щойно полетів... На годиннику 9:17. Я не знаю, що робити. Нам так важко було дістати ці квитки. Де наша валіза? Летить до Флагстаффа через Фінікс, а ми в аеропорту Х'юстона. Сльози на очах. Я нервую. Все через те, що ми пропустили перший автобус! Аня теж втомилася від невдач, нічого не хоче. Просимо працівницю аеропорту Буша нам допомогти. Вона дзвонить іншій, каже, що нам допоможуть! З ким не буває? Багато хто запізнюється. Невже? Мені здається, що тільки нам не щастить. Особливо після того, що наш рейс до Нового Орлеана скасували, і ми не знали, що робити. Пройшли далі. Аня не може знайти свій телефон. «Все через те, що в мене немає кишень у штанях! Його нікуди покласти!» Знову невдача! Побігла назад до сек'юріті шукати телефон. Я чекаю. Інша жінка погодилася поміняти нам квитки. Наступний рейс до Фінікса об 11:29! І нас на нього посадять! Як добре, що у нас між рейсами 3 години очікування. Тоді ми встигнемо на свій літак із Фінікса до Флагстаффа! Нам дуже пощастило, що ми зустріли хороших людей! Нам поміняли квитки, Аня знайшла свій телефон! Сек'юріті нічого не змогли з ним зробити, кажуть, що він дивною мовою! Все налагодилося! Ми в післяшоковому стані купили каву в Старбаксі, і просто сіли за столик, щоб морально від усього відпочити! Стільки всього сталося за цей ранок! Сльози розчарування зміни

ALAnastassya LebedevaNastyaLebedeva · 28 жовт. 2012 р.Читати

Лист від 29 серпня. Відправник: Анастасія Лебедєва, Х'юстон, Техас Отримувач: Юля Кеда, Казахстан Пишу з Х'юстона, Техас. Як ми тут опинилися, запитаєш ти. Чому не з Нового Орлеана? Плани довелося змінити. Спочатку ми хотіли поїхати до Нового Орлеана автобусом наступного дня або в середу. Думали, займемося каякінгом там – усі вулиці затоплені, а з Норою не вийшло. Але виявилося, що всі рейси скасували до п'ятниці. УСІ. І літаки теж. Ніхто туди не їде. Місто закрите. Ти, напевно, по новинах бачила, що там коїться через ураган. Ми не знали, що робити, і Аня запропонувала спіймати наш літак у Х'юстоні. Новий Орлеан – Х'юстон – Аризона. Що ж, це місто доведеться пропустити. Гроші за автобус нам ніхто не повернув. Не пропадати ж квиткам до Аризони! І ось через дивний ланцюжок подій у наш календар мандрівника потрапив Х'юстон! Заздалегідь забронювавши хостел і купивши нові квитки на Greyhound, які обійшлися в 50 баксів, ми виїхали до Х'юстона у вівторок після обіду. У Х'юстоні темніє о 7 годині. Тож коли ми вийшли на станції Greyhound, що в Даунтауні, сонце вже майже сіло. З величезною валізою ми попленталися в напрямку, де приблизно мав бути наш хостел. Даунтаун не безпечний. Повсюди темні завулки і підозрілі люди, що просять дріб'язок. На щастя, до хостелу було близько пів години шляху. На ранок Аня дзвонила в нашу авіакомпанію запитати про переліт. У нас були квитки Новий Орлеан – Х'юстон – Фінікс – Флагстафф. Вони сказали, що ми змушені будемо заплатити 1000 доларів тільки за те, щоб сісти на свій рейс у середині шляху – в Х'юстоні. Якого? Настрій пропав. Ми гуляли в прекрасному парку з озером і безкоштовним вай-фаєм, як раптом дізналися таке. Яка 1000 баксів? Звідки ми візьмемо зайві гроші? Аня подзвонила в Greyhound дізнатися щодо квитків до Аризони. Але телефон відключився. WTF?! Я кажу: треба було залишитися в Далласі, чекати автобуса, а ми застрягли тут. Посварившись з Анею, ми вирішили піти перекусити, зарядити телефон і замовити квитки на автобус через інтернет. Навколо так гарно, а ми не в дусі. Пройшли через парк скульптур. Умиротворяє. Всі люди відпочивають, читають, а ми не знаємо, що робити. ЩО робити? Пішли в Starbucks. Залишалося сподіватися, що якщо ми заздалегідь скасуємо наш рейс з Нового Орлеана, нам хоч частину суми з 502 доларів повернуть. Аня подзвонила в аеропорт. Розмовляла дуже довго. Їй сказали, що наш п'ятничний рейс з Нового Орлеана теж скасували! І вони поміняють квитки! Ми полетимо до Флагстаффа з Х'юстона. І платити не доведеться! Мабуть, все було визначено: автобуси скасовували, телефон відключався. Після такого стресу нам потрібен був відмінний фраппучино. Заодно вирішили влаштувати невеликий шопінг – з такої нагоди. Все, буду закінчувати. Спишемося!

VViktormorfeus929 · 5 лист. 2010 р.Читати

В Америці, у Скелястих горах, я бачив єдиний розумний метод художньої критики. У барі над піаніно висіла табличка: “Не стріляйте в піаніста — він робить усе, що може”. Оскар Уайльд Вранці 9 вересня ми прокинулися о 3 годині, зібрали намет, речі, і, оскільки з адміністрації кемпінгу ніхто не прийшов, ми зі спокійною душею сіли в машину і поїхали. Оскільки намет у нас був 2-місний, дівчата спали в машині, що теж досить непоганий варіант. Взагалі, якщо ви збираєтеся в далеку поїздку, то найкраще виїжджати з ранку саме о 3-4 годині ранку. Краще о 3. Просто найкращий сон у людини саме з 10 вечора до 3 ранку, і в цей час дійсно краще спати. За ці 5 годин сну можна відновити сили на весь день. Виїжджати з вечора – не дуже вдалий варіант, оскільки, швидше за все, ви заснете за кермом. Отже, виїхали ми о 3. І за старою схемою – 2 години я, 2 години брат. І розмовляли постійно, щоб не заснути. Так і проїхали годин 5. Потім на одній заправці виявили досить непоганий техаський ресторанчик і вирішили поїсти там. Що мені особливо сподобалося в штаті Техас – це люди. Всі дуже гостинні і добре ставляться до туристів. Поки ми снідали в ресторані, з нами познайомилася мало не половина людей, які були в залі. У підсумку ми зробили групову фотографію і поїхали далі. І вже досить скоро виїхали зі штату Texas в штат New Mexico. Далі було ще цікавіше. Ми заїхали в місто Ель-Пасо. Це легендарне місто на кордоні США і Мексики. Американська частина міста називається Ель-Пасо, а мексиканська – Хуарес. Якось я прочитав про місто Хуарес в інтернеті, що воно визнане найбільш злочинним містом на планеті. Там ведуться постійні війни наркобаронів, через що гинуть невинні люди. Ось так. Кордон двох держав проходить майже в центрі міста. І з 10-го інтерстейту дуже добре видно бідну Мексику. А ще в штаті Нью-Мексико дуже багато прикордонників (Border Patrol). Складається відчуття, що їх там більше, ніж звичайних автомобілів. На виїзді з міста нас зупинили прикордонники на випадковому блок-посту, наказали вийти з машини, показати паспорти. Вони перевірили багажник машини, і наші візи, запитали, куди ми їдемо. Ми чесно відповіли, що студенти з України і їдемо в Каліфорнію на вакейшн. У це повірити було нескладно, оскільки до того моменту наша машина була вже досить розмальована абревіатурами різних штатів з одного боку і величезним написом «Cali TRIP» з іншого. Коротше, вони посміхнулися нам, побажали щасливої дороги і відпустили. А ще мені якось стало цікаво, як виглядає американо-мексиканський кордон, і ми поїхали на сам пропускний пункт. Нічого особливого, скажу я вам. Звичайна 2-поверхова будівля і кілька патрульних машин біля неї. А я-то думав. А ще є стіна метра 2 у висоту, червоного кольору, що розділяє 2 держави. Я колись чув міф про те, що біля кордону дуже багато нелегалів бігає, брудних з картатими сумками на плечах. Не бачили жодного. Мабуть, вночі бігають. На такій хвилі ми і проїхали Нью-Мексико. Тут, у пустелі, ми вже почали відчувати брак заправок. Раніше вони були фактично через кожні 20-30 миль. Тут вже можна було проїхати 100 миль і не побачити жодної. Пустеля все-таки. Далі – Аризона. Останній штат перед Каліфорнією. У всіх у нас Аризона завжди асоціювалася з кактусами. Особливо мені хотілося побачити великі, метра 2 у висоту, як показують у фільмах. Але тут нас спіткало розчарування. НЕМАЄ там кактусів. Великих так точно. Вже проїхавши столицю штату, місто Phoenix, ми побачили невелику територію, де росли кактуси, відповідно, обнесену колючим дротом. Але там росли, на жаль, тільки маленькі кактуси. І, о диво, – ми побачили один великий. Цей легендарний екземпляр мені все-таки вдалося сфотографувати. Далі просто пішли гори. Без нічого. Взагалі мені Аризона здалася досить непоганим штатом. Чимось багатшим за інших. Дороги так точно там були найкращі. Ми востаннє перед Каліфорнією зупинилися поїсти і залити бензинчику, оскільки нам розповідали, що там бензин дорожчий рази в півтора. Це виявилося правдою.

UUSAblogi · 2 жовт. 2009 р.Читати

[Ретроспектива передпоїздкової метушні з мого основного блогу http://hiatemyself.blogspot.com/] 19.02.09 Сатана на дроті Лягав спати, як раптом зателефонував Сатана. Його звати Пітер. Проживає на мисі Код, Массачусетс, США. Цікавився роботою мого батька і чи дивився я трилогію про Борна. Я не дивився. Зате він не дивився «Бразилію». Ще питав, чи вмію я лагодити велосипеди і купу іншої нісенітниці. ...йому подобається вимова слова dol_bo_yob dol_bo_yob_ka... я слабо зрозумів, що відбувалося. Чи то його бабуся була росіянкою. У Польщі. Російською полькою. Або щось ще... такий ось він. Американський Сатана. -SH_SH=O_O=K_K- 04.03.09 [>] Do You Need a Job? DO UUU NEED A JOOOB!!!??? [current music >>> Phoenix Bodies - Get a Job] Ось і Марина побалакала з Сатаною. Хайль Сатан. Він, здається, бере нас! Поки що, правда, все одно не зрозуміла купа нюансів. З'ясуються, коли відправлять назад заповнений папірець. Ух... зелені пиріжки і баба Надя, амінь. 09.03.09 we've got the fucking job Все. Пекельна епопея з пошуком роботи закінчена. Контракти на руках. Ми їдемо в Dennis Port, MA. Мотельчик за сто метрів від океану - ЮХУ! кава-факін-банга... ...і тонни постільної білизни та іншого #@$%!. Ми housekeepers, їхню матір x_X 20.04.09 NOtes fROm mosCOW # 2_посольство Родичі дико сміялися з мене, коли я сказав, що мені потрібно до 6 ранку бути біля посольства, типу це якесь розвод, всі сплять, метро за тобою не приїде і все таке інше. До речі, до цього метро я влаштував о 5:10 пробіжку (під Changes, на яких ввечері того ж дня пішов, ха-ха), оскільки автобуси ще не ходили. Мені назустріч із темряви вибігла ще якась фігура, теж у капюшоні. Трохи збентеживши/налякавши. Я засмутився і пішов пішки. Коротше, через хвилин 15-20 я їхав на першому поїзді метро. На станції почекав Марину, і пішли мерзнути до пам'ятника Шаляпіну. Нам дико пощастило опинитися в першій 30-ці. Промерзали напевно годину. А жива черга з менш удачливих бідолах все вишиковувалася і вишиковувалася... нас почали запускати таки всередину (після 8:30 напевно), і пішов дощ... бідні студентики. У посольстві зовсім не похмуро/моторошно, як дехто стверджує. Дуже так сучасно. Червоного багато, на стінах принти/картини, знову ж таки 'contemporary art' якийсь ніякий-милий. Відбитки пальців сканером зняли. І все. 3 віконця до консулів. Попереду мене стояв азербайджанський хлопець, який довго пояснював про те, що буде працювати sales assistant'ом з аксесуарів до телефонів. Може і не довго, але тут у мене час ТАК деформувався в обидва боки, поцупивши дихання і голос заодно. Загалом страх і жах захопили мене в останній момент, хоча до цього був спокійний майже. Відповідав консулу хтось всередині мене, автопілот мабуть, благо питання були звичайні: місце навчання, куди/ким їдеш працювати. Вийшов - відпустило миттєво, погарнішало дуже. Слідом Марину випустили. Її запитували про 'всяке-різне' - скільки їхати від УЛСК до МСК і що вона снідала. Ну коротше ми отримали візи. Єа, бейбі. Залишилося трохи більше місяця...