Караганда: Гід, ціни та безкоштовне житло · 2026

7-ма година ранку на моєму годиннику. Лежачи на ліжку, я бачу, як сходить сонце. Його промені пробивають моє вікно і починають мене будити, кажучи, що пора, пора збиратися в дорогу. А я, своєю чергою, розумію, що завтра я зустріну це ж сонце, але зовсім в іншому місці. День пройшов як у тумані, я його зараз майже і не пам'ятаю. Тому що в той день у моїй голові не було нічого, крім однієї думки, думки про те, що моя мрія п'ятирічної давнини саме сьогодні здійсниться... Ось уже ми їдемо в машині з сім'єю в напрямку Караганда-Астана. Слухаємо музику і веселимося. Але ні, жодного натяку на те, що через 5 годин ми розлучимося на цілих 3 місяці. У глибині душі, звичайно ж, ми всі розуміємо, що будемо дуже сумувати один за одним. Мамині сльози, повчальні слова брата і посмішку сестри перед вильотом я ніколи не забуду. І найсмішніше в тому, що в аеропорту брат сказав, що якщо щось трапиться, відразу дзвони мені! Я все вирішу. Завжди дивувався його колу друзів. Було таке відчуття, що вони всюди. І завжди за мною стежать. Ну добре, що тут дивуватися, ми ж - казахи! Весь контроль і перевірка квитків пройдено, мамині поради вислухано. А цей спокійний жіночий голос оголошує про те, що мій літак прибув і готовий відвезти мене в моє найкраще літо. Я сильно обіймаю всіх, кажучи, що все буде добре. Йду, ведучи за собою мій стильний, шкіряний чемодан у напрямку greenline – а. Ніколи не подумав би, що я зможу збожеволіти від перельотів. За ці 9 годин, спостерігаючи за хмарами, ти про багато що замислюєшся, звичайно ж, не про сенс життя, а про те, що, наприклад, чому не можна користуватися телефонами в літаку? А Wi-Fi-єм можна. Може, тому що він платний? Чому показують один і той же фільм? Душно. Я, в компанії знайомих і друзів, стою на вулиці NYC, перед аеропортом, на вулиці літає і лежить сміття, для мене це враження не з кращих. Одне я знаю точно - немає нічого прекраснішого за почуття, коли ти в Америці, адреналін стріляє з твоїх очей і не покидає відчуття того, що цей світ - ТВІЙ! І ніяке сміття не завадить тобі бути щасливим сьогодні. Так ось, незакрита сесія, переживання про співбесіду в посольстві і тихі посиденьки на даху 5 поверху і ритуал обмазування тортом з близькими друзями на честь твого від'їзду вже позаду. Якимось чином ми змогли, ми зуміли вибратися з території аеропорту JFK. Я зрозумів одне, що аеропорт нашої улюбленої столиці – Астани, ну дуже мініатюрний, у порівнянні з Нью-Йоркським. Якщо ви все-таки не змогли цього зробити, то люди в помаранчевих жилетах з великим задоволенням вам допоможуть. За годину їзди на метро я побачив найбільш неординарних і сміливих, у ставленні до свого зовнішнього вигляду, людей. Десь я читав, що Нью-Йорк це - столиця свободи! Але не думав, що в усьому. Було холодно. Кондиціонери працювали на всі 100%. Але це не заважало нам спостерігати за смішними рухами вуличних танцюристів у вагоні, які, я думаю, зробили нас ще щасливішими, і дали зрозуміти, що це Нью-Йорк, дитинко! Подолавши п'ятдесят або більше сходинок вгору, ми вийшли у великий хол якоїсь будівлі. Були чутні звуки великого мегаполісу, від якого у мене пішли мурашки по всьому тілу. Я пам'ятаю, як мій друг, якому пощастило раніше побувати в штатах, сказав мені «Ти готовий побачити це?», а я, як з мультфільму Спанч Боб, відповів йому: «Готовий, капітане!». І ось, відкриваються двері і я бачу, як промені того ж сонця падають мені на обличчя. Я роблю крок і з відкритим ротом стою як стовп. Але за одну мить цей мегаполіс зміг охопити мене повністю і закохати в себе. Різноманітність стількох мов ввели мої вуха в шок. А різноманітність націй - мої очі. Вони всі кудись поспішали і запізнювалися. Таке відчуття, як ніби вони працювали 24 години на добу, так як це ніколи не зупинялося, ця хвиля людей на вулицях. Ось що називається, місто, яке ніколи не спить. Цілих п'ять годин у нашому розпорядженні, так як квитки на Greyhound були куплені через інтернет заздалегідь (не раджу, тому що ви завжди можете купити їх там же в будці у продавця в два рази де

ААрайлымDiamonlover · 5 січ. 2010 р.Читати

Привіт усім! Мене звати Арайлим. Я студентка з Казахстану університету імені Сулеймана Деміреля і майбутній дипломат. Вивчаю мови з дитинства і з гордістю можу сказати про свої успіхи в освоєнні англійської, турецької та корейської мов. Я почала з мов, тому що однією з важливих цілей мого життя є подорожувати світом, і мови — це перші кроки до моєї мрії. Ще років 20-30 тому їздити країнами і працювати було важко, особливо для студентів. А зараз це стало актуальним аспектом нашого життя. Буфером між студентом та іншою країною стали всілякі організації та центри. І лідером на сьогоднішній день є, на мій погляд, Міжнародний центр обміну (International Exchange Center). Ось уже 20 років IEC блискуче справляється з поставленим завданням у здійсненні студентського обміну. У студентів з'явилася можливість не тільки подорожувати, а й заробляти, при цьому практикуючись у мовах і обмінюючись культурою. Я сама ще не була за кордоном, і тепер, коли я готова на всі 100% до таких змін у своєму житті, я хочу здійснити свою мрію. А цей конкурс ще більше стимулює і дає величезний шанс. Знаючи, як Центр працював донині, хочу зробити прогнози про те, як Центр працюватиме через 20 років. Отже, IEC-2029: - IEC — світова мережа центрів міжнародного обміну. Ви можете знайти IEC у кожній точці земної кулі. Нас уже 105 IEC по всьому світу. У Казахстані вже 7 центрів: Астана, Алмати, Шимкент, Атирау, Караганда, Семей та Кизилорда. - Центр дає можливість не тільки молодому поколінню, а й старшому поколінню отримати міжнародний досвід спілкування та роботи. Ви можете брати участь у програмі, якщо вам 18-40 років. Якщо є труднощі в мовах, то професійні фахівці центру підготують вас за найкоротший період за прискореними методами. - Усі учасники програм IEC отримують "IEC-Visa": ви можете з однією візою до США вільно перетинати кордони країн-учасниць угоди IEC. До чого дійшла глобалізація? - Список країн, куди ви можете поїхати, значно збільшився — UK, Australia, Canada, South America, European countries, China, Japan, India та інші. Тепер Казахстан теж приймає іноземних шукачів роботи та мандрівників у свої теплі обійми. Казахстан входить до 50 розвинених країн світу. І іноземцям цікаво дізнатися, що ж являє собою наша країна. - IEC пропонує гарячі вакансії on-line. Учасники обирають вакансію, що сподобалася. - IEC забезпечує кожного учасника так званим датчиком "IEC with me". Цей датчик зроблений у вигляді годинника. У разі виникнення питань або труднощів учасник дає сигнал "Domestic IEC". А "Domestic IEC" миттєво зв'язується з "Host IEC", і проблема учасника вирішується оперативно. - IEC тепер і найбільша агенція з працевлаштування. Якщо ви освічені, досконалі в мові та компетентні, то IEC влаштує вас у найкращі міжнародні компанії будь-яких галузей. - Мережа IEC працює системно і постійно вдосконалюється. Щороку проходить збори представників усіх центрів і аналізується робота центрів. - IEC займається благодійністю. Щороку виділяється 10 мільйонів доларів на благодійність. Це говорить про міжнародний престиж і добрі наміри IEC. Ось такий наш "IEC-2029". На досягнутому IEC не зупиняється, а йде все вище і вище. Удачі та успіхів тобі, IEC!!!

7 годин ранку на моєму годиннику. Лежачи на ліжку, я бачу, як сходить сонце. Його промені пробивають моє вікно і починають мене будити, кажучи, що пора, пора збиратися в дорогу. А я, у свою чергу, розумію, що завтра я зустріну те саме сонце, але зовсім в іншому місці. День пройшов як у тумані, я його зараз майже і не пам’ятаю. Тому що того дня в моїй голові не було нічого, крім однієї думки, думки про те, що моя мрія п’ятирічної давності саме сьогодні здійсниться… Ось вже ми їдемо в машині з родиною в напрямку Караганда-Астана. Слухаємо музику і веселимося. Але ні, жодного натяку на те, що через 5 годин ми розлучимося на цілих 3 місяці. У глибині душі, звісно ж, ми всі розуміємо, що будемо дуже сумувати одне за одним. Мамини сльози, повчальні слова брата і усмішка сестри перед вильотом — я ніколи цього не забуду. І найсмішніше в тому, що в аеропорту брат сказав, що якщо щось станеться, одразу телефонуй мені! Я усе владнаю. Завжди дивувався його колу друзів. Було таке відчуття, що вони усюди. І завжди за мною стежать. Ну гаразд, чому тут дивуватися — ми ж казахи! Весь контроль і перевірка квитків пройдені, мамині поради вислухані. А цей спокійний жіночий голос оголошує про те, що мій літак прибув і готовий відвезти мене в моє найкраще літо. Я міцно обіймаю всіх, кажучи, що все буде добре. Йду, ведучи за собою мій стильний шкіряний чемодан у напрямку greenline – а. Ніколи не подумав би, що я зможу зійти з розуму від перельотів. За ці 9 годин, спостерігаючи за хмарами, ти про багато чого задумуєшся, звісно ж, не про сенс життя, а про те, що, наприклад, чому не можна користуватися телефонами в літаку? А Wi-Fi — можна. Може, тому що він платний? Чому показують один і той же фільм? Душно. Я, у компанії знайомих і друзів, стою на вулиці NYC, перед аеропортом, на вулиці літає і лежить сміття, для мене це враження не з найкращих. Одне я знаю точно — немає нічого прекраснішого відчуття, ніж коли ти в Америці, адреналін стріляє з твоїх очей і не покидає відчуття того, що цей світ — ТВОЙ! І ніяке сміття не завадить тобі бути щасливим сьогодні. Так ось, незакрита сесія, переживання про співбесіду в посольстві і тихі посиденьки на даху 5 поверху та ритуал обмазування тортом з близькими друзями на честь твого від’їзду вже позаду. Якимось образом ми змогли, ми вирвалися з територій аеропорту JFK. Я зрозумів одне: аеропорт нашої улюбленої столиці — Астани, ну дуже мікроскопічний у порівнянні з Нью-Йоркським. Якщо ви все-таки не змогли цього зробити, то люди в помаранчевих жилетах з великим задоволенням вам допоможуть. За годину поїздки в метро я побачив найнеординарніших і найсміливіших щодо зовнішнього вигляду людей. Десь я читав, що Нью-Йорк — це столиця свободи! Але не думав, що у всьому. Було холодно. Кондиціонери працювали на всі 100%. Але це не заважало нам спостерігати за смішними рухами вуличних танцюристів у вагоні, які, я думаю, зробили нас ще щасливішими і дали зрозуміти, що це Нью-Йорк, дитинко! Преодолів п’ятдесят або більше сходинок угору, ми вийшли в великий хол якогось будинку. Було чутно звуки великого мегаполісу, від яких у мене побігли мурашки по всьому тілу. Я пам’ятаю, як мій друг, якому пощастило раніше побувати в штатах, сказав мені «Ти готовий побачити це?» а я, як із мультика Спанч Боб відповів йому: «Готовий, капітан!». І ось, відчиняються двері і я бачу, як промені того самого сонця падають мені на обличчя. Я роблю крок і з відкритим ротом стою як окурок. Але за мить цей мегаполіс зміг охопити мене повністю і закохати в себе. Різноманіття стількох мов ввело мої вуха в шок. А різноманіття націй — мої очі. Вони всі кудись поспішали і запізнювалися. Таке відчуття, ніби вони працюють 24 години на добу, бо це ніколи не зупиняється, це хвиля людей на вулицях. Ось що називається — місто, що ніколи не спить. Цілих п’ять годин у нашому розпорядженні, бо квитки на Greyhound були куплені через інтернет заздалегідь (не раджу, бо ви завжди можете купити їх там же в касі у продавця вдвічі дешевше). Мабуть, для нас, казахстанців, ц

LLyudmilaastana_85855873288 · 31 бер. 2010 р.Читати

Немає сенсу описувати, скільки часу кожен студент витрачає на заповнення DS, то пропущений рядок, то забута галочка. Але з такими проблемами цілком легко можна впоратися за допомогою координатора та інтернет-кафе, куди довелося збігати разів 5, щоб довести все до ідеалу. Думаю, почати варто з того самого дня, коли я вирушила за візою, дня, який підкрався так несподівано, і який буде описаний далі... 10 лютого 2010 року, 04:25 Сьогодні, у буквальному розумінні цього слова, вершилася історія, нехай не та, велика, що могла торкнутися всіх і кожного, але історія моєї долі, і доль тих, хто в той же день і в ту ж годину опинився перед порогом посольства Сполучених Штатів. Але про все по порядку... Поїзд Алмати-Астана зупинився в сплячому місті о 4:10 ранку. Караганда зустрічала його холодно, з морозами в 30 градусів і вітром, що перетворював цей мороз на шквальну крижану бурю. Провідник, покрутивши мій квиток у змерзлих руках, глянув на посвідчення і тут же повернув мені документи назад зі словами: «тринадцяте місце, проходьте, будь ласка». «Тринадцяте місце? Оце так!» - промайнуло в мене в голові – «хороша цифра!» Ще раз глянувши на батьків, що стояли на платформі, безсумнівно, впевнених у мені більше, ніж я сама, я заходжу в сплячий вагон. Через кілька хвилин поїзд рушив, забираючи мене з маленького рідного містечка до столиці, до нових подій і відчуттів, через які мені слід було пройти в цей день. Навряд чи можна описати стан людини, яка в сум'ятті нібито впевнена у своїх знаннях і кмітливості, але розуміє всю серйозність майбутнього заходу і те, як на його результат може вплинути хвилювання. Ті, хто відчував подібне, звичайно зрозуміють. Поїзд поступово набирав хід, і звук коліс заспокоював і хилив до сну, що й робили люди, які опинилися в одному купе зі мною. Я закриваю очі. Що може бути простіше? Потрібно просто подумки «програти» в голові всю ситуацію, «придумати» майбутнє, і йому нічого не залишиться, як здійснитися. Недоліком фантазії я не страждала, тому живі картинки проносяться в голові, залишаючи відчуття задоволеності і спокою: все буде добре! У цьому немає сумнівів! - Не заперечуєте? – порушив моє «прогнозування» чийсь голос. - Будь ласка. Поважний дідусь вмощується навпроти мене з чашкою гарячого чаю, і розпитавши про те, хто я і звідки їду, вирішує, що не дати мені нудьгувати — це його місія на сьогодні. Ось і справді кажуть, чого тільки не почуєш у поїзді, а головне те, наскільки бесіда може затягнутися. Було вже світло за вікном, коли була завершена історія про останнього, сьомого предка з його роду, і повернувшись у сьогодення, аксакал почав сварити свого неробу-онука. Астана, тим часом, була теж не надто привітною в плані погоди. Роздумувати я не стала, і посидівши з 30 хвилин у залі очікування, взяла таксі і попрямувала до посольства. Потрапити туди потрібно було до 10, але тих, хто приїхав раніше, милостиво впустили всередину. Немає нічого страшного в тому, щоб здати свої речі, пройти через металошукач і увійти в інше приміщення, де на стільцях рядами сиділи студенти, що чекали на виклик, і ті, хто з якихось інших причин був змушений звертатися за візою. Найстрашніше і найважче було зберегти той спокій, на який я налаштувалася заздалегідь. Все ж незвичайна обстановка сильно впливає на підсвідомість. Дивлюся на охоронця, що відчиняє переді мною двері одні за одними (ну треба ж, який джентльмен!) і приходжу до висновку, що він щось говорить мені, шкода, я не зрозуміла що. :-) Ті, хто чекав своєї черги, від нудьги розглядають «новеньку», і з останнього ряду чиясь рука привітно махає. Ну, нарешті, хтось знайомий! Аліса приїхала на годину раніше, і вже встигла звикнутися з новою обстановкою. Ось і остання хвиля страху, за якою послідує або повне заспокоєння, або нестримна паніка. Я сідаю, і, перекинувшись парою фраз із подругою, знову намагаюся налаштувати себе на позитивний лад. Через якихось 30-40 хвилин я нарешті дізнаюся, отримаю я візу чи ні, а отже, чи поїду я в Америку, місце, про яке ми з друзями тільки й м

LLyudmilaastana_85855873288 · 31 бер. 2010 р.Читати

немає сенсу описувати скільки часу кожен студент витрачає на заповнення DS, то пропущений рядок, то забута галочка. але з такими проблемами цілком легко можна впоратися за допомогою координатора і інтернет-кафе, куди довелося вбігати разів 5, щоб довести все до ідеалу. Думаю почати варто з того самого дня, коли я вирушила за візою, дня, який підкрався так несподівано, і який і буде описаний далі... 10 лютого 2010 року, 04:25 Сьогодні в прямому сенсі цього слова вершилася історія, хай і не та, велика, що могла торкнутися всіх і кожного, але історія моєї долі, і доль тих, хто в той же день і ту ж годину опинився перед порогом посольства сполучених штатів. Але про все по порядку…. Поїзд Алмата- Астана зупинився в сплячому місті о 4:10 ранку. Караганда зустрічала його холодно, з морозами в -30 градусів і вітром, що перетворював цей мороз на шквальний морозний буревій. Провідник, повернувши мій квиток у знесиленій від холоду руці, глянув на посвідчення і відразу повернув мені документи зі словами: «тринадцяте місце, проходьте, будь ласка». «Тринадцяте місце? ось це так!» — промайнуло в мене в голові — «гарна цифра!» Ще раз глянувши на батьків, що стояли на платформі, безсумнівно впевнених у мені більше, ніж я сама, я заходжу в сплячий вагон. Через кілька хвилин поїзд рушив, відносячи мене з маленького рідного містечка до столиці, до нових подій і відчуттів, через які мені належало пройти в цей день. Важко описати стан людини, яка в метушні ніби впевнена у своїх знаннях і кмітливості, але усвідомлює всю серйозність майбутньої події і те, як на її результат може вплинути хвилювання. Ті, хто переживав подібне, звісно, зрозуміють. Поїзд поступово набирав хід, і звук коліс заспокоював і схиляв до сну, що й робили люди, які опинилися в одному купе зі мною. Я закриваю очі. Що може бути простіше? Потрібно просто в думках «програти» всю ситуацію, «вигадати» майбутнє — і йому не залишиться нічого, як здійснитися. Брак уяви мені не відчувалося, тому живі картинки промайнули в голові, залишаючи відчуття задоволення і спокою: все буде добре! В цьому немає сумнівів! - Не заперечуєте? — порушив моє «прогнозування» чийсь голос. - Будь ласка Пишний старенький сідає навпроти мене з чашкою гарячого чаю, і, розпитавши, хто я і звідки їду, вирішує, що не дати мені нудьгувати — його місія на сьогодні. Ось і справді кажуть, чого тільки не почуєш у поїзді, а головне — наскільки бесіда може затягнутися. Було вже світло за вікном, коли завершилася історія про останнього, сьомого пращура з його роду, а повернувшись у сучасність, аксакал почав лаяти свого байдикувального онука. Астана, між тим, була теж не надто привітною в плані погоди. Довго не думаячи, посидівши близько 30 хвилин у залі очікування, я взяла таксі і попрямувала до посольства. Попасти туди потрібно було до 10, але тих, хто приїхав раніше, милостиво впустили всередину. Немає нічого страшного в тому, щоб здати свої речі, пройти через металошукач і увійти в іншу кімнату, де на стільцях рядами сиділи ті, що очікували виклику студенти, і ті, хто з якихось інших причин був змушений звертатися за візою. Найстрашніше й найважче було зберегти той спокій, на який я налаштувалася заздалегідь. Все ж незвична обстановка сильно впливає на підсвідомість. Дивлюся на охоронця, що розкриває переді мною двері одну за одною (ну треба ж, який джентльмен!) і доходжу висновку, що він щось мені говорить, шкода, я не зрозуміла що. :-) Очікуючі своєї черги з нудьги розглядають «новеньку», і з останнього ряду чиясь рука привітно махає. Ось нарешті — хто знайомий! Аліса приїхала на годину раніше і вже встигла звикнути до нової обстановки. Ось і остання хвиля страху, після якої настане або повне заспокоєння, або нестримна паніка. Я сідаю і, перекинувшись парою фраз з подругою, знову намагаюся налаштувати себе на позитивний лад. Через якихось 30–40 хвилин я нарешті дізнаюся, отримаю я візу чи ні, а отже, поїду чи ні я до Америки, місця, про яке ми з друзями тільки й мріємо з того часу, як стали учасниками програми. Я з ін