Ось уже і 1-ше квітня!))))) Нікому не вірте!! А мене вже встигли розіграти - о пів на першу ночі!) Отже, залишився тиждень... (ну трохи більше, адже яка різниця, днем менше чи більше)))). Просто хочеться вже швидше потрапити в стіни посольства, а ще швидше хочеться вийти звідти із заповітною візою)))) xD Щось усі мене залякали, що їхати 12 годин в автобусі - важко (це якщо ще 12 годин назад додати - так ціла доба!))))) Хоча я обожнюю поїздки. Ось сидиш собі в автобусі, а він їде і їде... За вікном пейзажі, а в тебе є купа часу подумати про що-небудь. Скажіть, коли востаннє ви прилягли б на ліжко і просто годин так 5-6 подумали про що-небудь? Правильно, ніколи)))) Тому що ми постійно поспішаємо кудись, нам потрібно щось робити, спілкуватися!) А подумати іноді буває дуууже приємно... А їхати вночі - це взагалі кайф))))) (принаймні для мене) Ага. Щось я відійшла від теми запису) А розповісти я хотіла ось про що! 20-го березня ми з майбутніми мандрівниками, учасниками 2-го заїзду до Москви (аж 2 автобуси нас набралося, якщо не більше))) вирішили влаштувати сходку (дякую соціальним мережам, а особливо Контакту!), посидіти де-небудь, поспілкуватися) Та й познайомитися, як-не-як разом - веселіше!))) Я взагалі любителька всяких таких заходів) Вирішили зустрітися в суботу о 6 годині під пам'ятником Якубу Коласу. (хай вибачить мене знаменитий письменник, але я не знала, де цей пам'ятник знаходиться)))) Десь до 5.45 я вже була там, одна, прогулювалася під дрібним дощиком (навіть і не думала парасольку взяти з собою, тому повільно ставала схожою на мокру курку)))) Стою я і думаю "І який чорт мене сюди приніс, може вже звалили всі?" Дивлюся праворуч парочка якась стоїть, обіймаються) До них якось стрьомно підходити) Повертаюся ліворуч, а там так тихенько спочатку 2 дівчини стояли під парасолькою, потім ще до них підійшла дівчина, і ще одна))) І вже чути веселий щебет дам, що намагаються сховатися під однією парасолькою))) Ну звичайно ж це були ВоркЕндТревельці) Не будуть же 4 дівчини стояти під парасолькою і чекати 4-х хлопців на масове побачення))) Підійшла до них, і не встигнувши навіть запитати почула "Так, так, це ми! Давай під парасольку до нас!))" Загалом зібралося нас чоловік 11-12) Приїхали в піцерію, почекали столик великий))) І.... базікали, базікали, базікали) У мене склалося враження, що я їх усіх вже звідкись знаю))))) В основному всі першоразники, всі переживають трохи, хоча намагаються це приховати)))) Зате мені здається, що у всіх них після цієї зустрічі ще більше загорілася іскорка їхати до Америки) Адже це не тільки робота, це ще безліч знайомих!))) Знаєте, мені здається що потрібно так зустрічатися, знайомитися) Відразу бачиш, що ти не один вирішуєш купу проблем, продираючись до рожевої мрії!) Так, щоденники, форуми... але коли ти бачиш живі посмішки, чуєш цікаві питання і посміхаєшся, дивлячись на очі, що горять - то розумієш, що ось вони, ті у кого може все вийти або ті, хто отримає відкоша від фортуни!) Що це реальність, а не комп'ютерний анреал) Багато тексту? тааак... багато тексту) Ну вибачайте студентку - журналістку)))) Щоб у мене статті так писалися, як блоги)))))
+1
