Канкан: Гід, ціни та безкоштовне житло · 2026

Це був вогкий жовтень, ми виживали, як могли... Так, стоп. Не з того почала. Холодного і похмурого жовтневого вечора 2012 року ми з Рибогинюшкою блукали задвірками світобудови в магазин карнавальних костюмів — за капелюхом на Геловін. Дув традиційний для пізньої осені пронизливий вітер, чоботи грузли в багнюці, мізки кипіли після насиченого робочого дня, жити хотілося, але вельми умовно — загалом, натурально ніщо не віщувало біди. - А я сьогодні начиталася про Work and Travel, цікава штука, ти чула про неї? — раптом вимовила Рибогинюшка. - Звісно, чула, але це ж тільки для денного відділення, нам-то що там ловити — песимістично відреагувала я. - Ні, ну взагалі-то я спеціально подивилася, вечірникам начебто теж можна... А ти що, хотіла б поїхати, якщо вийде? Ти ж казала, що хочеш залишитися працювати в журналі довше? — обережно поцікавилася Рибогинюшка. - Та ти ще питаєш! До біса роботу, це ж три місяці в Америці! — заволала я. - Ну тоді давай подивимося, що там по грошах і термінах... * 30 листопада я підписала договір на новій роботі (з журналу довелося піти з мотивів того, що я звикла, що за роботу мені все-таки платять грошима, а не обіцянками). 30 листопада ми підписали договір з агентством, що фактично означало, що вже через пів року мені все-таки треба буде звільнятися і з нової роботи. Озираючись назад, я розумію, що дива, пов'язані з Work and Travel, почали відбуватися вже тоді. Справжнім дивом, наприклад, було те, що 14 грудня у нас був останній термін оплати першого внеску, а в мене в гаманці більше 300 рублів у ту пору не водилося (а майбутня поїздка в новорічний Париж і зовсім заганяла в боргову яму). І ось раптово 13 грудня мені на банківську картку впав розрахунок за півтора місяця роботи в журналі, за який я мужньо боролася вже п'ять тижнів. Заплатили, вибрали роботодавця (парк розваг у штаті Меріленд), відправили резюме і стали (ще спокійно на той момент) чекати. * 24 січня в районі 6 години вечора у мене задзвонив мобільний, а схвильований голос нашого координатора заволав: "У вас через дві години скайп-інтерв'ю з роботодавцем, терміново перевірте пошту! І Марії скажіть!" - ГРІШНІ МАГІСТРИ, ТА ДЕ Ж Я ЗА ДВІ ГОДИНИ ЗНАЙДУ СКАЙП — закричала я на весь кабінет, перелякавши шефа сек'юриті за стінкою. Знайшли, звісно. Інтернет-кафе на Тверській люб'язно прихистило нас у коридорі торгового центру за прийнятні гроші, і ми з трепетом почали додзвонюватися до представника спонсорської компанії. Але тут на нас чекав перший "Упс" — йому було відверто не до нас, і, скинувши з пів дюжини викликів, він написав нам, що передзвонить сам, як тільки звільниться. І ось тут підкрався другий "Упс", у нас закінчився оплачений час, а озирнувшись навколо, ми виявили, що, СВЯТІ ШЕСТЕРНІ, ТА МИ Ж ЗАПЕРТІ В ПОРОЖНЬОМУ ТОРГОВОМУ ЦЕНТРІ! * Попри повне фіаско, не все ще було втрачено, інтерв'ю ми (не без пригод, але все ж) пройшли через пару днів, вже з власних будинків, обзавівшись веб-камерами, отримали попередню згоду на працевлаштування і затамували подих в очікуванні оферів. * 14 лютого отримали офери і прийшли в повну впевненість, що вже зовсім скоро в посольство. Наївні! Посольство призначилося тільки на 18 квітня. Чекати. Чекати. ЧЕКАТИ! Що може бути боліснішим для двох неспокійних людей, які звикли жити ось під таким девізом?: Але і це все було б нічого, якби не.. * Коли настав березень, почалася справжня драма — пішли перші співбесіди в посольстві і полетіли голови з плечей — відмови, відмови, відмови. Читаючи форуми і "Комерсант", ми блідли, зеленіли, сивіли, спостерігаючи, як наші і без того невисокі шанси буквально риють собі могили, та ще й присипають себе зверху земелькою, щоб вже напевно. Надія не те щоб померла, вона просто зробила собі харакірі, саркастично іржучи над нашими спробами вірити в краще і програмувати Всесвіт. Знаки переслідували, але були настільки суперечливими, що я фізично відчувала, як мізки згортаються в трубочку. Час і новини знущально відтанцьовували канкан на наших нервах. Все минає — 18 квіт